та до чужого причілка. Наші баби почали було пащикувати, так я визвірився на їх: «Цитьте, кажу, вам яке діло? дивіться за своїми приполами, а до чужого проса не квапте носа, зась!» Вони, спасибі їм, чи злякались мене, чи так послухалися, — замовкли, не цокотіли… Узяв Шестопал ту дитину, у віру ввів, Василем охрестив, думає: яке-ж йому прозвище? Нехай, каже, Рудим росте. Справді воно таке руде, наче на цибулі лушпиння. Росте те байстря — нівроку йому. Лука його дзвонити привчає, в одного дзвона навчив, псалтир йому проказав; вже воно починало ходити по покійниках читати… Може-б Лука був і вивів його на яку добру путь, так-же смерть не дала: зимою Лука жінку поховав, а на осені й сам переставився. А те паламарча, чи хто вже воно, лишилося, немов верства на шляху: без роду, без племені, без захисту, без пристановища, та ще ніде й не приписане; наче на гріх — узяв отець Харлампій та й забувся його в метрику завести. Що нам з ним чинити? куди його привернути?.. Я до отця Харлампія:
— Візьміть хлопця.
А він мені:
— Бога бійся, чоловіче! У мене й своя з'їжа на дев'ять ротів, снаги моєї не стає, а ти ще чужого тичеш.
Я до того, до другого:
— Беріть хлопця.
Ніхто не хоче, усі цураються, усі в одно.
— У мене злидні та воно і в метрику не заведено, ще в яку халепу вскочиш. Морока мені. Ну, думаю, вже не гинути йому під тином, і в його душа не з ремінця; треба десь приткнути його. Коли, кажу, на те пішло — нехай у мене зимує, хліба не переїсть, а на весні — ми його за підпасича до громадських свиней.
Так і вчинили. Отець Харлампій трошки змагався: «Воно, каже, читати вміє, а ви його на свинопаса».
Люди на те йому й кажуть: