береться, прямо наче навзаводи: панські діти геть задніх пасуть, а Пухлиненко насамперед; паненята до його листочком липнуть, таке воно — все знає. Скінчило воно й повітову школу, аж чотири роки там вчилось. А куди-ж його тепер? — думає Іван: від ріллі воно вже одірвалося, треба йому де більшої стежки. Шпектор знов йому рає: «Вези до губернії, нехай учиться, в його голова не аби-яка…» — Коли-б воно не спаніло там? — каже Іван. — «Ні, чим є, тим і буде». Батькове серце й поняло віри.
І в губернії вчився Дмитро чотири роки. Чому воно там вчилося, якої премудрости набиралося — про те не скажу. Що-жнив приїздило воно до батька: такий огрядний, та чепурний, та моторний парубійка, наче вилитий, наче намальований; тільки й шкоди, що паненям визирало, зовсім не нашим духом тхне, з людей часом кепкує, проти батька губу копилить.
Батько того не помічає, не надивиться, не нарадіє. Нам збоку видно, що Дмитрик верхи їздить на батькові, а батькові те й не вдогад… На весні Іван овдовів, а на літо приїхав Дмитрик, та й вже зазимував у батька. Значить — зовсім вивчився. Старий почав був налягати, щоб воно ще йшло до науки до Київа, так де тобі!
— Не хочу, не піду, буде з мене.
І не пішло, таке забісоване! Нічого з ним батько й не вдіяв; звісно, парубка 22 літ — на налигач не візьмеш. Справив собі з батьківської кешені рушницю, хортів, живе у батька, готове їсть, п'є, байдики б'є, вередує, та полює. Коли-б на мене, Якове, я-б його знаєш, як повередував! Не подивився-б я йому в зуби, чи вони у його письменні, а першим ділом: «чти отця твого», а не кепкуй; ні, — то геть з очей. Не хоче? я-б його на черезсідельник, та до сохи. А Пухлина панькається з ним, потурає. Кажу-ж тобі: хисткий чоловік був, земля йому пером, куди хили, туди він і гнеться, наче
