неї світ в голові не замакітриться! Я хоч зараз готов; що моє, то не чиє, як твоє. Мого віку й на гони вже чи є; з собою на той світ не понесу. Зови кого там тямущого, нехай риґують уступну.
— До нотаріуса треба.
— Ходім.
Ідуть, а Дмитро й слебезує — таке воно лукаве:
— Ви тату, тільки на землі, а ґрунт і левада нехай за вами.
— Про мене! я на все згоден, як собі хочете.
— Я, тату, нічого не хочу, се все вона коїть, — звісно, перед вінцем вередує; треба потурати, доки руки не звязані…
— Отака лукава душа! як лукавнує, а Іванові й не в тямки, який куций воду каламутить… йме він віри. А воно, бач, ніхто й наустив Варку, ніхто й пострунив її, як не Дмитрик за приводом Рудого.
Кинувся нотаріус писати: овва! не можна, закавика, та ще й не аби-яка! У плані на землю перекручено: у Івана батько був Іпат, а вийшов Ігнат, треба значить у саму палату, аж у губернію, щоб там знов обернули Ігната в Іпата. Отаке!
Дмитро тоді в сльози:
— Пропала-ж моя голова! Сорому на цілий вік не обберуся! Люди очі висміють мені; просвітку мені не буде! стидовище таке, що хоч з мосту та в воду!
Рюмає та голосить, а нотаріус і рає:
— Доки, каже, палата розвяже нам вузлик, можна лиху зарадити, можна порятувати справу векселями. — Іван і на те здався; така вже в його воскова вдача була: аби до духу, так і тане.
Взяли та й написали векселі від Івана на сина.
Написали і гаразд! Векселі справили як слід.
Живуть молоді на місті, розкошують, рутяться; ряди-в-годи і до батька навідаються; а батькові у них якось мулько… звісно, — чужа хата гірше ката. А при-
