їдуть вони до його — він такий-же їм радий! примів-би, душу з себе виняв, та їм віддав.
Після Водохреща прийшло з Межевої палати, що нехай на плані стоїть не Ігнат, а Іпат. Зараз уступну й спорудили. Що-ж би Іванові догадатись та векселі назад забрати. Де йому! Воно й те правда: як його зневіритись в рідну дитину? тяжко! Еге! А воно саме отут занялося… сказано: не кидай іскри в попелі, сама згорить і село спалить. Вийшло таке, що і в світі не чувано й не видано… Ох, ох!
На весні перед Благовіщенням гомонять у нас на селі:
— «Варка показала приймакові двері». От тобі й на! — думаємо: не на довго свинота залізла до чужого болота! Пухлина вболіває за сином, сумує, Варку ганить: «Не вміла, каже, моєї дитини шанувати. Та дарма! я його до себе; може хоче господарювати, а я собі в просо на піч».
Ще й шуткує! Не чув старий, яка гадина крадькома лізе до його господи…
На Великдень — нова чутка: Дмитро сплюндровав батьківщину, попродав усі землі, а сам п'є — гуляє з офіцерами. А тоді саме гусари прийшли на постой.
Іван віри не йме: нехай, каже, після провід поїду, сам довідаюсь.
Поки він поїхав, аж у середу по проводах — чуємо, щось з дзвоником торохтить прямо до Пихлини в двір; бачу я: судовий пристав, я туди, цікаво… Чую: щоб ти думав? Зроду-віку не вгадаєш! Привіз пристав Іванові оповістку, щоб ставав на суд: син і невістка позивають, чому не виплачує їм своїх векселів… Бач! От як виплили ті векселі, наче олива на воді… Вони усі були на Дмитрика, а він узяв та один на жінку пережирував.
Іван і каже тоді:
— Тут щось непевне: або вони показилися, або світу преставлення не за горами вже: які їм гроші?
