вали чоловікове кішло й самого його навіки занівечили… Слухай, Якове, до чого воно йде. Якийсь «конкурс» спорудили, та туди Дмитрика й Рудого й посадовили орудувати. Рудий цькує, Дмитрик гавкає на батька, а «конкурс» той рве… Розшматували, розшарпали Іванову худобу, та годі до його самого, — душу з його виймати заходились. Чуємо, лагодяться його судити та на Сибір запроторити, за те, що він таку силу векселів повидавав. — Еге, чоловік у домовину дивиться, а вони на Сибір йому воза лаштують… Мордують чоловіка, а заступитися нікому.
Якось після жнив зустрів я нашого мирового суддю, питаюся у його про Йвана:
— По якому се, — кажу, — з ним таке нелюдське, невідоме?
— Не моє діло, каже, — і спасибі йому, пораяв нам вдатися до слідчого та випрохати Івана на поруки.
Вернувся я додому. Саме на першу Пречисту зібралася наша громада порадитись, кому з чим проти жука виходити. Жук такий хотів на наші ярини налетіти, а начальство, як прочуло про його гаспидську думку, зараз веліло громадам виходити проти його й нівечити.
От я тоді й кажу до громади: так і так — той жук чи прилетить ще, чи ні, а от вже настоящий шершень налетів на нас: син з батька знущається, в острог задав, ще й в Сибір похваляється, а ми мовчимо? По якому се? Оте руде щеня баламутить людей, цькує, а нам байдуже? гріха не боїмося? За що Пухлину на Сибір? Кому він що лихого заподів? Люди добрі! схаменіться!
Громада взяла моє слово до серця. Зараз покликали Рудого: усі на його мокрим рядном в один голос: «Що ти, песький сину, витворяєш? на те ми тебе вигодували, щоб людей рвав?
