Таких людей, як був отой дід Євмен, тепер — запевне кажу вам — нема, та може чи й були де инде, не скажу: я людина темна, гадаю собі, що може на цілий світ винявся один такий дід.
Молодим я його не зазнаю і не скажу, який він був замолоду. Я не з дідового села: покійничок мій Гордій брав мене з Кобижчі; там мої батьки звікували, земля їм пухом-периною! там і я прекрасен світ божий побачила, там і на рушничку стала… Вже сорок з лишком минає, як ми бралися. От з того часу й спізнала я діда Євмена. Він на весіллі у нас — у Гордія — батькував. Як коровай ділили — він Гордієві телицю наділив, а мені божого птаства — два пні; того птаства, що і на людей і на бога дбає: людям — медок в роток, богові — свічку. З щирого серця та з легкої руки дідусь дарував: телиця його привела нам цілий плуг волів і двох корів; а з двох пнів бджоли вироїлася нам ціла пасіка. Еге!..
Яким діда Євмена я вперше зустріла, таким його й на той світ обмила; за сорок з чимсь літ хоч-би тобі на крихту пристарівся; ні-же ні не перемінився, наче він з дулевини був. Не зазнаю, щоб він коли й нездужав; хороба до його не приставала; до самої смерти ламанці з маком уминав так, що під зубами у його аж хрущять було.
А вже з себе був!.. всіма сторонами просто — орел!
