кволіти? Тяжкої праці він не зазнав; журба верхи на йому не їздила, лихо з ним ворогувало; смуток з скорботами двір його обминав. Легкобитом він вік звікував. Та й вдача йому така воскова була: до великого він не квапився, за наживою навзаводи не гнався, що заробляв — те на людей роздавав. Каже, було, говорить: «мені аби на прожиток до смерти, прибутку мені байдуже, у вішню скриню ляжу й без перини, хоч в чому мати народила… Байдуже! після мене — не буде мене». Отак то він про себе й не дбав. А за се саме наші багатирі й ославили його недбахою. Кажуть вони за його: «Такий довгий вік прожив, а казни не нажив». На що йому та казна була? Казною йому був рід та добрі люди. А у діда Євмена було того роду без переводу: п'ятьох дочок видав, шістьох невісток узяв, — он воно що!.. Одначе з того часу, як повдовів, так самотою жив, а вдовів він довго. Літ на двадцять Марина його попередила.
Спершу жив при йому наймолодший син його — Антін, жонатий. У селі у нашому такий вже звичай споконвіку, що мезинчик завжди при батькові: йому вже йде і хата батьківська, і ґрунт, і все, що на ґрунті, і в хаті, і в коморі. Зате-ж він повинен батька до смерти годувати, зодягати й доглядати, а помре батько — власним коштом поховати й сороковуста справити.
Так ото як побрався Антін, так рік чи що жив він з батьком, а потім Євмен і каже до його любенько-гарненько (він зроду не гримав, а сваритися й не вмів):
— Виходь, синку, на одшиб.
— Через що, тату? — питається Антін.
— Через те, щоб мені, не зазнавши сварки, віку долікувати: часом — ти що не по-моєму — я косо гляну; а часом я що не по-твоєму — ти скривишся, та — дивись і розіб'ємо глек! От воно й не доладу буде: гріх перед богом і перед людьми сором.
Та й спорудив йому на одшибі нове дворище; окукобив його, охазяйнував, а самотою віку доживав.