дям, — писав згодом Кониський, — з півночи віяло часом холодним вітром. Знати було, що от-от вітер нажене хмари й закриє нам сонце. Так воно й стало… Наступила була страшенна непогодь і темнота. Чисто глупа, темна, безпросвітня ніч, та довга-предовга» («Пригоди в дорозі»).
Не стало місця серед цієї глупої ночи й тим українцям, що за одлиги вийшли були на громадську роботу. Стронин, Чубинський, Єфименко — один по одному зникали з українського обрію, щоб виринути десь на далекій півночі, в цьому, за царських часів, «місці злачнім» для кожного народолюбця. Не минула така доля й Кониського. 9 січня 1863 року його арештовано й одвезено просто до Вологди. За віщо? — встає питання. Справа, на далекосягле око адміністрації, зовсім була проста. Стронинові, який стояв на чолі полтавської громади, жандарми своє обвинувачення формулували буквально так: «Вы обвиняетесь в деятельном участии в образовании кружков для возбуждения под видом обществ грамотности неудовольствия народа к правительству с целью отделения Малороссии». Отже ясно, що й Кониський, як тих гуртків енергичний член та співробітник, був так само й винен. Логика тих часів за таку провину карала — звичайно, без суду — засланням «в места не столь отдаленные». Виходить, не випадком, а зовсім природньо стала на життєвому шляху в Кониського — Вологда…
З рік бідував Кониський у Вологді, а тоді заслано його в Тотьму. Про становище засланця за тих часів не треба багато говорити: чужа чужина, злидні, поневіряння по адміністративних митарствах, рафіновані знушання жандармські, як от заборона листуватись, цензура над читанням, повсякчасний догляд і т. и. Усього цього зазнав був Кониський ущерть. Заслання далось йому в знаки на цілий вік, виссало сили та здоров'я, — особливо з очима стало зле, — і нарешті почало
