Була неділя перед Паликопом. Люди вже обжалися; почався коповіз. Під косовицю хліборобам не до того, щоб празникувати, а найпаче за день до Паликопа. Хоч і неділя свята, а треба зараз після служби за возовицю. Нехай вози риплять, нехай і воли з утоми не ремиґають, а нічого не вдієш — треба!.. По завтрому Паликопа, — тоді й спочин… На Паликопа не можна возити; а сьогодні хоч і неділя свята, а в кого полукіпки на полі, тому бог простить.
Мабуть і отець Сидір такої думки, бо до служби божої подзвонив з сонцем і в церкві не нагадував людям про «помни день суботній». Чоловік він з головою: тямить, що «довліє дневі злоба його»; та й в самого увесь лан у полукіпках. Старенький тесть його отець Корній радить саме на Паликопа перевезти жито з лану толокою. Отець Сидір і сам не від того, але-ж попадя змагається, не хоче, каже: «Тільки почни возити копи на Паликопа, зараз грім тобі гумно спалить». Отець Сидір, чоловік з освітою, на забобони не вважає і не йме віри, щоб святий Пантелимон-цілитель гнівався за те, що люди в день його возитимуть копи: його діло лікарське, а не хліборобське… Та ще так гніватися, щоб аж грім насилати й палити клуні, або вози з копами… Се й для простої людини було-б не статечне… Так собі міркує отець Сидір, а проте не хоче на Паликопа коповіз толокою справити; бо «якось воно ніяково», — як каже він, а сам собі думає: яка-будь зло-
