ділю й за холодну воду не візьметься: така-б то вона свята та божа. Скоро заблаговістять до церкви, Явдоха зараз у себе в хаті лампадку перед образом засвітить, набере в покришку жару, насипле туди ладану, повну хату надимить «во славу божу», а тоді до церкви; подасть на часточку, свічку перед Іваном Воїном обмінить, стане в бабинці й на повну губу вичитує, стоячи на вколішках: «Царице моя преблагая»… Вернеться з церкви, знов наладанить, проскурку з'їсть, пообідає, спочине, а вставши, чи до кого з багатирів на бесіду, чи сяде біля свого двору на колоді та соняхи або насіння лузає.
Отець Корній бабу Явдоху якось нехтує, — сухо до неї, непривітливо; а молодий «батюшка» — так приязно до неї і з шанобою. «Батюшчина» попаддя на самому покуті її сажає; за те й баба Явдоха листочком до неї… Коли не повісмо льону, так клунок шеретованого борошна пшеничного примчить, або там ягничку прижене, чи иншим, чим бог пошле: «всякоє даяніє благо».
Сьогодні, спочивши своїм звичаєм по обіді, баба Жмурка вбралася в кубову корсетку (картастої плахти вона, спочиваючи, не скидала), вив'язалася каймистою хусткою і пішла спершу на город: виломила здоровий, наче той підрешеток, сонях, обчистила його, заложила за пазуху й рушила за браму. Тут у затінку під розлогою вербою сіла Жмурчиха на колоду, лускає собі соняхи та позирає по вулиці на обидва боки… Нікого нема..
— І де ті люди в бога поділися, — каже Явдоха собі на думці, — молодіжь… ну, та вже звісно… віру святу загубила й про бога забула… Молодіжь!.. ох! ох!.. Довготерпеливий єси, владико!.. В иншого матерне молоко на губах не обсохло, а воно верзе: «пекла нема»… А де-ж отсе старі? Подумати-б, ще й вони за роботою, так невже-ж і вони бога в животі не мають, щоб у неділеньку святу робити? Чи багацько-ж і наробиш! Тіль-
