Сторінка:Кониський.Вибрані твори 1.pdf/145

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

живе? Теж мабуть хапанцями. Не тямлю, на що Якову здався отакий беззубий дармоїд? На хвіст йому наступи, так і то не гавкне… У самого діти трохи з голоду не пухнуть, а він беззубого собаку годує… На мене — я-б йому давно вже губки з проторгом дала, а йому мабуть старого уривка шкода, щоб на суху гіллю. Говори-ж!.. Чудні люди! Он і в старої Гривихи два коти-дармоїди. Колись вони справді на предиво були коти, наче ті хорти; устережуть було й садовину, і городину; не дадуть горобцям ні соняхів, ні конопель повипивати; так коли-ж то те в бога було! Я ще дівувала; а тепер — що з них? Яка користь? Зимою на печі, влітку на сонці кістки гріють, а голопуцька-мишеняти не піймають. Час-би давно їх або зашморгом на осику, або з печиною в ополонку; а вона — дурненька Уляся — доглядає їх, годує; часом сама до рота не донесе та їм віддасть. Здитиніла баба, у слід старої попаді йде: та, бач, теж сама не доїдає, та годує дармоїдку — кульгаву й німу Кулинку. Ну, так у Кулинки-ж, хоч вона і німа, і каліка, а душа все таки християнська, мирована; за неї богу на прийом піде; знає, що не марно годує… На тім світі згодиться…

Явдоха, згадавши про «той світ», так замислилась, що й не спостерегла, звідкіль взялася біля неї красуня-дівчина Параска Максименківна. А коли дівчина промовила до неї: «Добрий день, бабо Явдохо, з неділею!» так Жмурчиха так здригнулася, що трохи-трохи не впустила з рук соняха. Перегодом вона мовила:

— Магай біг, небого! А куди се? На визирці?

— Ні, до попаді льон прачувати…

— А я думала… на визирці…

— Нікого мені визирати.

— Говори таки: «нікого!» — наче я така дурна, що нічого не бачу, не чую й не знаю…

— А кого-ж я визиратиму? — спиталася Параска. Твар її зашарилася, немов проти полум'я в печі.

— Вже-ж нікого більш, як не отого клишоногого