горобця Хоменка! Знаємо! Ох, стережись, дівко! Лабузник він! Щоб не довелося русу косу без вінця під хустку сховати…
Параска спустила очі на свій мережаний поділ, ще більш почервоніла, стиснула легенько плечем і мовила:
— Ніхто того не діжде…
— І дай боже!.. А то знаєш… тепер парубки гаспиди… Звісно, діло дівоче… До дівування треба й милування… Він парубчина — не взяв його кат! — заміристий, з клепкою в голові… Але-ж самим жениханням не наїсися… Голий він, як лопуцьок.
Параска, не підводячи очей, наструньчила уші.
— Голий, кажу, та ще й заплутався. Ось на лишень соняха! Присядь та лузай; попадин льон не втече.
Явдоха відломила шматок соняха й подала Парасці.
— Дякувати вам, дядино! У мене й свій є за пазухою.
— Моє не в лад, так я з своїм назад. Так сідай… Хлопець він, кажу, не повстяний, а проте, мабуть, не бути козі на торзі. Шинкарська нитка вже йому луснула, лусне й друга, бо не вміє старших людей пошанувати…
— Кого се, дядино?
— Та от хоч мене першу. Якось на проводах — йду я з міста, а парубки — юрбою проти мене: усі розступилися, дорогу дали і вклонилися; а він — клишоногий горобець, — наче його стовма поставило; хоч-би тобі руку до шапки приложив… Ну, я-ж йому сього не подарую… Іллі вже минуло, а він про позику й забув; грошей не несе… Я позичала йому, знаючи, що він шинкує; а тепер, коли його з шинкарства беркиць в помийницю, я не то під вексель, а й під застанову шага не дам. А що взяв, то верни; а то в суд… Та чом ти не сідаєш? Більше вже не підростеш… присядь.
— Ніколи, дядино! Треба до попаді, а потім на вигін з дівчатами проти череди…
