— До попаді!.. На вигін… А нема, щоб батьку-матері помогти.
— Я й сама хотіла їхати з батьками по копи, а вони кажуть: «Не треба, йди погуляй; ти й так за жнива затруднилася». Я й пішла та думаю, що погуляю, а що й попаді відпрачую.
— І гуляй на здоров'я… проти волі батьків, звісно, не йти, а проте не треба з думки спускати й приказку, — знаєш? — «Гулі не одного в постоли обули». Молодому що! Коли й погуляти, як не замолоду, та ще в неділю…. От я й стара вже, а теж не від того, щоб погавити… Та ну-бо, присядь!
— Ні, дядино! От, як біг свят, ніколи.
— То йди, здоровенька… Я отсе присіла, визираю — стережу свого харциза; та самій якось нудно, а люди, наче серед ночи, не видно їх і не чутно.
— Якого се харциза, дядино?
— Та не кого-ж більш, як не отого Митрика Походенка. Що то у нас з ним буде, так і сама собі не скажу. Мабуть зваримо пиво людям на диво… Ну, так іди вже, дівко, йди, — не гай часу!..
Але-ж Парасці тепер саме й закортіло не йти, а сісти; вона забула і попадю, і вигін, і череду. Походенко її зацікавив. Коло якого там «пива» захожується баба Явдоха? Походенко про Параску людина не чужа: вона хоч і митикує про рушники з шинкарем Хоменком, а серце її тягне до Походенка. Походенко і безбатченко, і голота, і наймит, зате красюк; а Хоменко хоч і клишоногий, так у його худоби й поля, і грошей на всю губу.
Мнеться Параска ні в сих, ні в тих… Сісти хочеться біля Явдохи, та ніяково сісти; сама-ж тільки що казала: «ніколи»… Баба Явдоха з Парасчиної тварі добре бачила, що кортить дівці і навмисне дрочила її:
Йди-ж, небого, йди вже… не гай ні себе, ні людей: попадя тебе ждатиме.
