пер гарно згадати. Отже й добре, що батьки не дали нам побратися; тоді я нарікала на їх, а тепер тямлю свій гріх. Що-б з нас було? Старці. А коханням та милуванням не наїсися. Вже як я за фершалом була, так було скоро побачу Терешка, так мене й потягне до його; тямлю, було, що й я-б його до себе духом притягла, та не можна — закон боронить. От коли-б він був не брався з Марусею, тепер би… Я людина вольна, є що пити й їсти… Так стала-ж вона нам на дорозі… і смерть її не бере… За фершалом прожила не голодуючи, зате й не кохаючи. Сварки та лайки багацько у нас було. Коли-б він не був таким потульним, а я не була такою настирною, то може-б і любилися. Та вже нехай царствує! Списибіг, що не покинув мене без хліба: надбав і хліба й до хліба, а споживати ні з ким. Дітьми господь нас не благословив, не скажу, за чий гріх і хто тому винен? Здається, не моя душа тому спричинилася: наш рід сіменистий… он у сестри Оришки — що годок, то й синок. А може без дітей чи не лучче. Самотою, звісно, нудьга бере, але-ж і діти чужа користь, а клопоту з ними, клопоту того скільки!... Бог розумніший за нас; знає, що кому припадає. Та ще які й діти вийдуть?… Он соловей тільки доти й співає, доки дітей не виведе! Тепер моя голова побивається сама за-для себе; сама собі пані й господиня! Ляжу не гужена, встану не сужена; усього в мене вдостач, ще й людям помагаю. От і Тершкові: коли-б не я, хто-б його порятував… А прийде час подушного: до кого, як не до мене? Спробували-б кинуться до кого иншого. От хоч би до Паливоденка: він би з них самий процент такий здер, що стовпа до віку-суду не виплатили-б; а я процентів не беру, а по-божому: «друг друга тяготу носіть». Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі й по християнському самі чужого не хочуть. Я поможу грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить кар-
