тий угодник його Іван Воїн! Позиватися я не охоча, а коли треба, позиватиму. Сама дійду хоч-би й до царя. З лихими й я лиха, а з добрими добра: і кажу тобі, і прошу, наче яку добру батькову дитину: верни волів до брами та скидай половину в моїй клуні, а половину вези собі на здоров'я; от воно й буде без сварки, без лайки, по-божому, добренько.
Походенко хвиснув пугою по вітру й смикнув за налигач; потім наче щось приміркував собі, й, повернувшись до Явдохи, мовив:
— Годі! Не зводьте часу ні собі, ні мені! Ви ка-зна що химерите; замудрували з нечев'я, а мені ніколи. Хоч-би той підмет і ваш був, на що-ж ви його покинули пустувати? Гуляючи, він би бур'янував, виснажувався-б.
— І нехай-би собі гуляв! Моє! Тобі до мого зась! Свята земля нехай хоч скільки гуляє, не струхлявіє, — вона не деревина; і не зледащіє так, як оті гультяї, що по шинках волочаться. Ну, рушай! Я сама й браму тобі відчиню.
Походенко свиснув.
— Гей, Соловий! Гей, Періста!
Явдоха стала саме проти війя і мовила:
— Верни до брами!
— Не поверну!
— Не повернеш? Ні? Так і стоятимеш отут… не пущу!
— Геть-же, бабо Квочко!
Явдоха з сього слова спалахнула, наче сухий хмиз від підпалу й гукнула:
— Бодай-би ти на живіт і день і ніч квоктав та й не переставав!... Не пущу!
— От присікалася, наче оса! Пристала, наче шевська смола! Бабо! не мордуйте ні себе, ні мене; не загорожуйте волам дороги. Чого ви лізете? Яке се ваше жито? Позивайте, коли воно ваше, а серед ву-
