прийом… Ох-ох! Приходить мій кінець! Нічого не бачу, не розберу. Ти-б мені подушку поправила, а то он-як скотисто… Еге! Отак, дочко! Отак… добре. Отсе мені трошки відпустило… Господь хоче, щоб людина до пам'яти прийшла та з людьми попрощалася. Так от-що, донечко! Сповідалася я попові; тепер ти мені як на сповіді скажи: який за тобою є такий гріх, що отсе я його покутую?
Кулинка здивувалася й мовчала. Спершу їй здалося, що Явдоха вже не при собі, конає вже; вона хотіла вже бігти з хати, але Явдоха знов мовила:
— Чую, дитино моя, чую, що душа моя покидає мене; а за який мій гріх така кара тяжка, не тямлю. Чи не прогрішила ти, дитино? Чи не робила чого в свято, або в неділю? Може пряла?
— Ні, не пряла? Коли мені було за вашим ділом на себе прясти!
— Не на себе, так на мене може що робила? Ось подумай! Ох, ох, ох!
— Що-ж я робила? Звичайно ваше діло справляла: і в свята, і в неділю нагодую й напою свиней, кабанові занесу, дробині посиплю, піч топлю, обід варю….
— Се не діло; се таке, без чого й в свято не можна; за се гріха нема.
— Хіба ото: в Пилипівку під Варвару пір'я додирала, щоб не засвяткувало.
— От бач, бач, дитино! Я так і думала, що не за мій гріх я отсю кару притерпіла з Походенкових рук. Так воно й є. Що-ж діяти! Його свята воля на все, а я тобі, дитино, прощаю й твій гріх спокутую… А поклич до мене Оверочка!
Показалося, що й Оверко «не без гріха». Він згадав, що «в ту неділю дрова рубав і до церкви не ходив».
— Ох, лихо з вами! — стогнала Явдоха: — де-ж я тоді була? Мабуть в церкві. І на що-ж ти рубав?
