— Ви були в господі, до церкви тоді ще не дзвонили. Не нарубав-би був, так ні на чому-б було хліба спекти, і ви-б сварились на мене і Кулинка-б лаялася.
— Чому-ж ти, синочку, в суботу не нарубав?
— Часу не було в суботу: ви-ж загадали усе сіно на пастевні згребти й покопити, так я до півночи його в копиці кидав.
Явдоха й Оверків «гріх» простила й на себе приняла.
Небавом прийшов і дівер з жінкою. Явдоха ледве голос подавала; скаже слово, два, та й замовкне: «Убив… печінки відбив… під саме серце війєм зацідив… Всю утробу перевернув… Умру»…
— На все божа воля! — говорив дівер, — від смерти ніхто не втече: від неї й зілля нема… Усі підемо туди: і в писанії сказано: «Земний од землі создахомся й в землю тую-ж підемо»… Та дасть біг, минеться…
— А що він вражий парубок поглумився…
— Найважніша, сестро, річ — покаяніє! — вставила своє слово дівериха. Сподобив вас господь приняти святі дари, от і хвала йому! Тепер вмирати не страшно… Тепер вам що: вся земная суєта суєт… Здається так в писанії, Федоре? — спитала вона в чоловіка: а той, замість відповіли, присівши близенько до недужої, нахилився й нишком мовив:
— Живий, сестричко, мусить живе гадати… Як у вас теє? Де грошенята?
Діверове питання не здивувало Явдоху, вона спокійно відмовила:
— Осдечки-от; у гаманці… Ох, ох! Нате, беріть; і на подзвіння, і на псалтир, і на похорон стане… Ох болить!... А дошки на труну… ох… на горищі…
Дівер взяв гаманець, подержав його в руці і подав жінці. Ольга розшморгнула й зазирнула в середину.
— Ох! А де-ж Дмитро (другий дівер)? — спитала Явдоха.
