Минула ніч. Баба Явдоха живісенька.
А по селу скрізь літала чутка, що Походенко загнав фершалку на той світ, що вже й домовину на неї тешуть і яму копають. Де-хто чув, як і по душі Явдошиній в усі дзвони тричі на «Помилуй мя» дзвонили.
Люди старіші усі в одно жалкували: «Хоч вона, кажуть, і занозиста людина була, а нехай би ще була жила; вона нічийого віку не заїдала, а часом було й зарятує, і проценту не дерла: все було за відробіток».
Походенка старіші люди ганьбили: «Без спросу чужу землю поорав, засіяв, пожав, та за її-ж в землю загнав! Недобре! Не минули йому кари… Ледача душа у його… Зневажливий парубіка; просторікуватий такий! Старі люди йому й за вухом не сверблять… В шинкарі був пошився, а шинкарство недалеко від душогубства. Бач, бити заходився!»…
— Хіба-ж він її бив? — змагався Походенків ровесникк Микола Голінний. — Не він, а війя її вдарило!
Молодіж взагалі хоч і стояла за Походенка, а проте розбилася на двоє: хто казав, що хоча Квочка й «невелика цяця», жмикрутка, відробітками дере шкуру гірш, ніж процентами, а все-ж таки бити її не годилося; другі казали: «Коли вже й бити, так бив-би так, щоб не то люди не бачили, а й сама вона не тямила, хто її б'є»… Треті, — от як і Голінний Микола, — гомоніли, що Квочка сама спричинилася своїй смерті, бо «чого вона проти війя ставала? Чого сікалася до Походенка? Коли він її землю поорав, так позивай його! Ще не знати, що-б суд сказав, якби люди посвідчили, чия то земля: чи багатирчина Квоччина, чи голотина Походенкова? У його, опріч двору та городу, землі нема; а чим він винен, що батьки його дурні були та відреклися брати наділ, аби швидче спекатися панів?»
