— Кулинка не випрала. Та у мене їх тільки дві.
— Тільки дві!
— Хіба сього не знаєте?
— Може й знала, та забула; памороки мені клятий Походенко забив. Он відколи то, ще перед Іллею, думала, що треба тобі справити гаптовану сорочку з мережаним коміром, та на застіжку червону стрічку… Ти вже не хлопець, а парубок; затого й на вечерниці… Була-б невідмінно к Маковію справила; так бач-же забив паморки, так що й забула, отсе тепер тільки й нагадала. Бач, через його, пса, і тобі вийшла шкода… Вже-ж треба тобі таку сорочку?
Оверко облизався й відповів:
— Авже-ж треба…
— І пояс червоний?
— Звісно…
— Буде, все буде, тільки-б моє та твоє здоров'я. От їхавши через місто, зараз пояс куплю; до пояса й шапку не завадить. Тобі яка до лиця: сива чи чорна?
— Мабуть чорна!
— А з верхом з яким?
— Верх… верх коли-б червоний…
— Буде, все буде, коли-б тільки мені з Походенком впоратися!
— А що там з ним поратися: аби схотіли — земський його зараз в острог…
— Так-би то треба по-божому, але хто його знає, хто кого переможе… Свідки як скажуть… От ти й бачив, а кажеш, при тому не був…
— Я кажу, що на вулиці не був тоді; але я згадав тепер, що бачив, як він на вас війя направив, та тоді і гей на волів, а війя вас під серце…
— Так, голубоньку мій, так! Так ти і в суді кажи!
— А вже-ж не як, а так…
— Чом ти босий? Забув чоботи надіти?
