— Не забув, а розлізлися вони… підошви повідпадали…
— Еге! Се не гаразд; чом-же ти до шевця не відніс? Не гаразд! Та вже, правда й те, чи варто й лагодити їх? На мою думку, ліпше нові справити; ось нагадай мені перед тим, як покличуть тебе в суд, так я нові тобі куплю… Не забудеш?
— Ні, не забуду… Коли-б тільки швидче, щоб його, отого отчайдуху Походенка, швидче в острог… Як таки так: війям штовхнув вас під серце та ще, як упали ви, так він тоді вас ногою під ребро… Я все бачив через лісу…
— Кулинка бачила?
— Мабуть не повилазило їй… А як нам, дядино, скажуть присягати, чи так?
— Не відаю…
— Воно-б зручніш не присягати; швидче-б справа…
— Не відаю. От заїдемо до брехунця; як він скаже, так воно й буде… Він все знає…
— Так ми отсе до брехунця, а не говіти?
— І до брехунця, і говіти… Треба молебен відслужити та помолитися. І от, Оверочку, молись Івану Воїну; проси, щоб поміг твоїй господині… Виграю справу, так і перепаде… Ти-ж мені не чужий…
— Розумію… Коли-б тільки швидче…
Парубоча сорочка, червона стьожка, червоний пояс, нові чоботи, — все те так і стояло перед Оверковими очима, так маячило йому, що він часом і шляху не бачив: віжки випали йому з рук, пуга лежала на передку спокійно, Галка везла, як хотіла. Явдоха все те помічала, але мовчала, щоб не зрушити Оверкових мрій, щоб дати їм поволі розростатися і вздовж, і впоперек. А Оверко марив собі! Часом висовував з-під сіна свою ногу, щоб подивитися на нові юхтові чоботи! Овва, боса нога казала, що до чобіт ще далеко;
