а проте вони будуть… Та тільки коли то вони будуть? Чи не збреше ще баба Явдоха? Схоче — збреше; що ти їй зробиш? Позивати не підеш. Обіцянка — річ не надійна, доки вона не в руках у тебе… Та з якої-ж речи й яка користь Явдосі брехати?.. Заким думка чи збреше, чи не збреше баба Явдоха, морочила Оверкові голову, мрії про стьожку, сорочку, пояс та про шапку й чоботи так і лізли до його в голову, в вічі… Та й які-ж вони, оті мрії, п'янкуватії Оверкові ввижається, що вся та бабина обіцянка вже на йому! Шапка йому на-бакір; червоний верх так і має… Йде він на вечорниці… Чоботи на рипах; дівчата очима їдять його, а він, взявшись в боки, стоїть та тільки усміхається… Нарешті — так йому захмеліло в голові, що він, повернувшись до Явдохи, без сорома спитав її:
— Чи ви-ж, дядино, не збрешете?
Явдоха не образилась; вона добре тямила, що діється в душі наймитчати, але й виду того не показала й спитала:
— Про що се ти, Оверочку, кажеш?
— Та про те-ж, що ви казали…
— Не вгадаю!
— Бачте, вже й забули! Отакі ви, дядино! Наобіцяли повну торбу, а тепер і назад… — Оверко трохи не заплакав.
— Се ти про сорочку, про шапку, то-що?
— Еге-ж, еге! — зрадів Оверко, — так не збрешете?
— Що се ти, Оверочку! Зроду-віку нікому й ні в чому я не пробрехалася, а то-б тобі отсе! Крий боже!
— А ну-те забожіться, що не збрешете?
— От тобі хрест святий!
— Ну, добре!... Ньо! Галко! Чого стаєш! Не про тебе річ! Ньо!... А коли-ж ви, дядино, те справите?
