— Кажу-ж тобі, — зараз як упораємось з Походенком…
— Добре… Ми його упораємо… Оверко грізно крутнув головою, а Явдоха йому:
— Та от, коли хоч, так і тепер їхатимемо через Плиску, я тобі й справлю застяжку….
— Що з тієї застяжки, коли нема до неї сорочки! До чого я її приткну, хіба до отсієї дьогтянки… Вже коли так, так пояс справте…
— У Плисці добрих поясів нема, а аби-якого я й сама не хочу! Мені самій буде соромно перед людьми, що у мого наймита та аби-яке поясча… Пояс і шапку треба купувати в Ічні…
— Ну, добре… нехай до Ічні… Ньо!.. Берись, Галонько, швидче! Берись!....
Никон Іванович Гонкий сидів на призьбі під своєю хатою. На йому був чорний «пінджак», перед ним стояв простий, білий, нічим не закритий, невеличкий стіл, на столі лежала невеличка переплетена книжка — «Устав Уголовного Судопроизводства»; знати, Гонкий, начитавшись тієї книжки, загруз своїм мозком в розуміння тих істин «Устава» й шукав, які з них можна розтягати, немов ту гутаперчу, і вертіти всіма сторонами, «як кому господь бог на душу положить». Істини з «Устава» не були такі легенькі, що наче пушина плавали поверх води, не тонучи, куди вітер жене. Ні, істини були звичайно, як і всі на світі карноправничі істини, але Гонкий був «адвокат» ще вельми молодий, з освітою елементарної школи. Він хоч і «бував у бувальцях», бо три роки відбував службу військову, а проте книжна мова становила йому часом такі «заковики», перед якими він тільки очима лупав. Позаторік, вийшовши з служби, він з півроку «для практики» писарював в одного міського
