— Що-ж ви дасте мені? Як на вашу думку? — спитав він.
— Звісно, по спромозі; я рада-б хоч і тисячу, коли-б було з чого…. Але-ж достатки мої такі мізерні, просто злидні!
— Тисячу тут ні за що! — великодушно говорив Никон, — а сотню треба… Дасте?
— Ой, де-ж мені сотню взяти! Ні! І рада-б, та не спроможусь… Беріть менш! Уважте й на мої літа, і на моє вдовине сирітство. Беріть 25.
Адвокат зневажно глянув і мовив:
— Може знайдеться хто й за 25, та тільки не я! Шукайте, — щасти боже!
— Де там мені й кого вже шукати, коли на вас сама мати божа устами святих черничок мені вказала! Згляньтесь на моє сирітство!
Баба Явдоха підперла долонею зажурене лице своє й сумно хитала злегенька головою. Тонкий мовчав.
— Уважте, Никоне Івановичу, уважте; беріть 25! Останні вам за мене мати божа сторицею заплатить, так що ви й самі не помітите того… Уважте, — діло не велике…
Гонкий аж підскочив.
— Як то не велике! Що ви кажете? І в волость, і до земського, а може ще й до прокурора, може і в окружний суд… І апеляція, і касація… Все пиши. А я аби-як писати не вмію: у мене, коли вже писати, так так, щоб аж искри сипалися!
З сим словом брехунець підняв догори стиснений кулак лівші й трусив ним у повітрі, ніби ждучи, що з кулака у його так іскри й посиплються на предиво бабі Явдосі.
Почали потроху м'якшати: баба Явдоха «накидала» по три карбованці, а брехунець «скидав» по п'ять, аж поки не дійшли до п'ятидесяти: на сьому й поєдналися. Баба Явдоха вийняла з-за пазухи гаманець
