Минув тиждень. По селу покотилася звістка, що баба Явдоха позиває Походенка, що завтра Походенка потягнуть до волости на суд, а Явдоха повен віз свідків: і Орлюка, і Оверка, і Кулинку, й ще там когось…
Увечері другого дня Походенко сидів у себе під повіткою, немов з води викручений. Біля його сиділо кілька парубків — товаришів його, і між ними Гилястий і Прокіп Перехват. Обидва останні, найпаче Гилястий, бадьорили Походенка.
— Не сумуй дурно, парубче! — говорив Гилястий. — Се ще не суд! Який се суд у волості! Знайдемо суд инший! Вона повезла своїх свідків, підкупила їх, а твоїх нікого не було… Ми за тебе всі станемо й заприсягнемо, що ти її не бив і не займав… Побачимо, що скаже земський… Ти до земського найми й від себе брехунця!...
— За якого я біса його найму! — глухо озвався Походенко. Звісно, коли-б і в мене стояв брехунець, то воно-б не так вийшло… Багатому, сказано, чорт дітей колише…
— Позич де! — радив Перехват.
— Хіба у тебе?
— У мене нема…
— Та земський і без брехунця тебе виведе, — бадьорив. Гилястий. — Не журись: виправдить.
— А як ні? — журливо й трохи не плачучи, спитав Походенко.
— Ну, тоді далі…
— Куди далі?
— Треба розпитатися у людей; язик до Київа доводить…
— А коли й «далі» те-ж саме, — тоді що?
— Тоді? Тоді звісно, що…
