і скомпонувати психологічно вірний сюжет (sic!) робить із цих повістей лише матеріял, що відбиває однобоку консервативну ідеологію Кониського (стор. 147). Коли до цього додати ще із згаданої статті О. Дорошкевича епітети «ворог справжнього демократизму» та «класичний опортунист» — в устах О. Дорошкевича це бренить особливо пікантно, — то матимемо ті останні удари, що ними автор підручника вбиває осикового кілка в могилу Кониського.
Не торкатимусь поки що художньої оцінки творів Кониського, — про це мова буде далі, — а попробую спершу розплутати громадські елементи «насмешки горькой» обманутого О. Дорошкевича.
Головні від усякого письменника домагання, — і автори популярних підручників, я думаю, не сміють творити тут винятку, — знати фактичне ядро своєї теми, вміти орудувати загально-вживаними термінами і бодай сяк-так зводити логічно кінці з кінцями, щоб вони не витикалися і не стирчали-б у його на всі боки. Що-ж виходить у О. Дорошкевича? Прочитавши в його сакраментальний закид про «консервативну ідеологію Кониського», кожен читач, знайомий хоч трохи з течіями в письменстві не з популярних тільки підручників, зараз пригадає собі певне в pendan приснопам'ятні ймення Болеслава Маркевича, Ключникова, Авсеєнка й инших борзописців з Катковського «Русского Вѣстника» 60–80 років, що культивували спеціяльно «аристократичну» літературу проти народницького мужицтва, висміювали онучі й личаки завзято, викривали всюди «нігілізм» та воювали з стриженими курсистками. Ця література «подозрительного бель-єтажа», як влучно охрестив її Гл. Успенський, захоплювала не самих нездар, але, за дозволом О. Дорошкевича, частку своєї уваги й таланту віддавали їй і такі загально-визнані художники, як Лєсков-Стебницький («Некуда»), або Достоєвський («Беси»); навіть
