— Бідна-ж моя головонько! — вболівала Явдоха. — А я була певна, що на майдані, перед монополією.
— Сього не можна…
— А ви-ж казали?
— Тоді було можна, а тепер отсе тільки що видано такий новий закон, щоб не на майдані справляли сикуції, а під повіткою… — збрехав Гонкий. — Та хіба про вас не все одно?
— Геть-то ні! Під повіткою хто там бачитиме! А то на майдані! Сором не однаковий…
— Звісно, та що-ж вдієте, коли закон!...
— Може ще скажуть і по штанах?
— Ні! По закону треба без штанів, штани не виноваті, — за що-б їх бити?
Явдоха задумалась і мовчала.
За кілька день уже все село гомоніло, що Квочка виграла справу й що Походенка «катуватимуть на майдані».
— Коли-б тільки запевне довідатись, коли саме його катуватимуть! — говорив Оверко Кулинці!
— А тобі що? — спитала його Кулинка.
— Як-то що! Я зроду-віку не бачив, як катують: цікаво подивитися! А тобі хіба не цікаво?
— Цікаво, але-ж страшно й гидко!
— Що-ж там страшного? Не тебе-ж битимуть!
Кулинка глянула на свого розмовника великими очима, перехрестилася й мовила:
— Цур тобі, Оверку! Що ти верзеш? Схаменись? Зроду-віку нічия рука на мені не була. Не доведи мене мати божа до такого сорому огидливого!
— Звісно, сором великий; так-же не тобі, не мені, не тому, хто дивиться, а тому, кого періщать!
— А тобі й байдуже? Не соромно на голе тіло дивиться?
— Ще що вигадай! Хіба що-дня не дивимось на голі руки й ноги!
