— А сам-же ти як? Щось ти непевне вигадав!
— Ні, діду, певне!.. Купіть, порятуйте! Вже коли не ви, так і ніхто більш не зарятує мене… Після хлости мені тут не жити…
— Та воно справді ніяково… Тут і сіркові очі згорять: битий парубок! Так що-ж ти гадаєш? Відкупитися, чи що?
— Ні! Відкупитися не можна, кажуть, та й не хочу я. А коли продам усе, так після… — Походенко не виговорив, після чого; який йому руба став. Помовчавши трошки, він додав: — Зараз потягну світ за очима, чи в Таврію, чи на Кубань, щоб ніхто не знав, не відав і де я… Порятуйте, дідусю! На вас уся моя надія…
Євмен мовчав; знати було, що в голові він щось міркує.
— Ледве, синку, чи буде що з сього! — мовив якось журливо дід. — Ніяково в такім разі купувати: людина в біді, а ти у неї купуєш; вона з опалу продає, а ти користуєшся. Ніяково… не по-християнськи; та й грошей у мене кат-ма…
— Я вам на віру продам…
— Ні, і на віру не хочу; ніяково, не личить…
Походенко почув, що ноги йому ще більш холонуть.
— Значить, діду, як? Що-ж діяти? Чи під різки лягати, чи на брамі у Квочки… собі налигач на шию… а їй перед тим віхоть з жаром під стріху?
— Одверни тебе мати божа від такої нелюдської думки… Перехрестись, та молись богу…
— Не поможе! Від мене й бог мабуть відступився вже! Сам винен, — дурний був, дурних слухав! Тепер покутуй!
Дід мовчав, схиливши голову, та водив ціпком по землі.
— Так нема, діду, ради? — німо спитав Походенко.
— Воно і є, і нема… Коли-ж та гаспидська сикуція вийде?...
