— Магайбіг тобі, Явдоха, в хату! — мовили діди, ввійшовши в хату.
— Сідайте-ж! Сідайте отут на покуті, мої дорогі гості! Сідайте! Я рада невимовно! Сказано: гість в хату, бог в хату! Сідайте! Та чи не призволите чайку? — дрібненько слебезувала баба Явдоха.
— Дякуємо, ми до чаю не звикли!
— Так по чарочці животкової… Ось я зараз!
— Не клопочись, Явдохо, не треба…
— Як таки не треба? Так калганівочки…
— Не треба!
— Отсе, які-ж бо ви! Так чим-же мені частувати дорогих гостей? — метушилася Квочка.
— Добрим словом та ласкавим привітом… Ми, признатися, до тебе не гостювати прийшли, а по ділу…
— По ділу? — спитала Явдоха, а сама подумала, — се я й без вас тямлю, — і голосно додала: — Так що-ж, що по ділу! Чарочка калганівки ділу не пошкодить, а ще приспорить!
— Не треба! — відповів строгим, холодним голосом дід Передерій. — Діло наше ось яке: великого бешкету накоїла ти, Явдохо, на все село!
Явдоха здивованими очима кинула на діда й мовила:
— Бешкету?.. Я?.. На ціле село?.. Хоч заріжте, нічого не тямлю… Хиба-ж я з таких?…
— Чи з таких, чи не з таких, — то діло не наше!
— Та про який-же ви бешкет? — питалася Явдоха, стоячи перед дідами, згорнувши руки на груди.
— Ще й питаєшся, ніби й не тямиш!
— От вам хрест святий, — не тямлю! — Явдоха перехрестилася.
Євмен суворо глянув на неї.
— Не бреши, Явдохо! Про що саме усе село наше гомонить, як не про тебе?
— Про мене? — дивувалася Квочка. — Чим-же я так прогрішила? Ні сном, ні духом нічого не діяла?
