— Я, дідусю? Коли се? Крий мене, боже! — перебила Явдоха. — Та спитайте хоч у отця Сидора, чи в кого хочте, чи скаже хто про мене може слово, щоб я коли з ким хоч…
— Я не про те; то жіноче діло… Хоча люди дещо про дівера й верзуть, та то пусте. Я про Походенкову хлосту… Відколи я й на світі живу, не зазнаю, щоб кого з наших людей принародно різками плазували. І за панів сього не було; а ти, бач, що вигадала!
Квочка підбадьорилась трохи й мовила!
— Се-ж, діду, не моя воля! Не я його судила; судили суди, присудили по закону.
— Присудили, — се ми знаємо; та ми того не хочемо!
— Не моя, дідусю, воля! Що суд присудив, те святе. Один цар тільки зможе перемінити присуд; вдавайтеся до його.
— До царя далеко й клопотно, а ми надумали собі, що й без царя можна не соромити села. Так отсе ми до тебе, щоб ти зараз підписалась, що прощаєш Походенкові й не хочеш, щоб його плазували. Що ти на се?
У Квочки вся твар витяглася. Як-же отсе так: вона стільки клопоталася, стільки платила, стільки панькалася з Гонким, а тепер усе-б то те пустити в нівець? Трудна річ… Але відала Явдоха й те, що коли дід Євмен за що береться, так береться цупко й до краю доведе. Одначе-ж тут треба Явдосі постояти за себе, а то тоді люди їй очі висміють.
— Не моя воля тепер, дідусю! — мовила Явдоха. трохи подумавши. — У мене душа добра, я його давно простила, а над різками не моя воля… Суд…
— Суд! Гм! Знаємо! — суворо говорив Євмен. — Простила, кажеш… а за що-ж ти Гонкому гроші платила?
Явдоха мовчала, а дід говорив далі: — Знаємо, знаємо, хто й за що купив Кулинці плахту, хто справив Оверкові й чоботи, і шапку, і ще там дещо. Се все ми
