дід Євмен. — Слухай-же, що казатиму останнім разом! Слухай уважно та міркуй над моїм словом; на вітер його не пускай. Нехай виб'ють Походенка, а ми на другий день до земського, чи до кого там треба буде, що ти підлітків з путі божої зводила, на кривоприсягу їх підводила. Тебе за се зараз в острог; там ми тебе згноїмо… Отсе тобі — раз!
Явдоха ще більш взялася крейдою.
— А ось тобі вдруге! — говорив дід Євмен, впершись обіруч на свій високий ціпок, а бородою на руки, — сьогодні Походенка виб'ють, а він чирк сірником під твою стріху! Ти собі спиш, рутишся в перині, а на твоїй хаті верх палає, аж гуготить! Заким люди позбігалися… стеля на тебе бубух! Огнем тебе так і обсипало й придавило… Прокинешся тільки на те, щоб побачити свою смерть пекельну. Отсе тобі два!
Заким Євмен говорив, Явдоху повагом переймав жах; вона все більш полотніла; почала тремтіти, банькуваті очі якось запали, стали наче нерухомі; губи посиніли. Коли дід Євмен замовк, Жмурчиха, ледве чути, промовила:
— Діду, не лякайте мене! Страшно мені! За се його на Сибір, в каторгу!
— Кого його? Хто-ж бачив? Хто доведе, що то Походенкова робота? А може то зміюка підпалив? Темно, ніч-мати все покриє…
Явдоха мовчки побіжно перехрестилася; руки її тряслися, ніби пропасниця їх била. Євмен мовив далі:
— А ось тобі й три буде! Отам у тебе на пастовні є липи; є між ними й дупленасті; є такі, що з кількома дуплами, саме проти Волосожару. В дуплах чи бджоли, чи чмелі наносили смачного медку; ти його, молодице, коштувала?…
Явдоху наче хто бичем по жижках утяв; вона не встояла й майже несвідомо сіла на ліжко. Губи їй тремтіли; знати було, що вона хоче, та не зможе говорити.
