Останні слова Євменові були про неї такою несподіванкою, так її приголомшили, причавили, немов довбнею в тім'я її вдарило!.. Уся твар її була самий жах і нестяма.
Дід Євмен кілька хвилин мовчав, стояв нерухомо та пильно-препильно дивився на Явдоху, а вона вся тремтіла.
— Може-б води напилася? — спитав він, не зводячи з неї очей.
— Справді дайте… ковтну!
— Дай їй, Василю!
Явдоха обіруч вхопила шклянку з водою, піднесла її до рота; але шклянка цокотіла об зуби й не давала Явдосі добре напитися води.
— От бач, молодице! Що неправда діє! Ще й не було нічого, а як тебе б'є! — озвався дід. — А що-ж буде, подумай тільки собі, коли тебе обгорне головешками й полум'ям; коли твоє тіло шкварчатиме, а все добро твоє піде прахом, а медок твій видере з дупла Походенко…
— Ой, дідусю, годі вам! Не страхайте мене безталанної, не жахайте мене сиротини, а то я з жаху богові душу віддам… Нехай, нехай буде по-вашому!
— Благослови боже! І нас заспокоїш, і сама заспокоїшся й все добро твоє буде при тобі, і господь тобі помножить його сторицею!
За кілька хвилин краплястий піт холодний покрив Явдошине чоло. Вона мовчки втирала його й знати було, що вона щось міркує. Дід Євмен мабуть спостеріг її думку і, щоб перебити її, мовив:
— Так отак, дочко! Нехай усе воно і та клята хлоста в воду кане… А щоб ти тямила, що ми Походенкові не потураємо, так нехай він прилюдно попросить у тебе прощення!
Явдоха підвела голову й глянула веселіш. Перегодом вона мовила:
