Отож, коли-б не було загати, так зробив-би кілька ступнів через межу і годі, а тепер «ходи навкруги!.. мало хіба — через двір, вулицею, знов двором»…
Славир споконвіку козак. Козакував колись і Пухирів, батько, але коли він помер, так Дем'ян «ходив тоді ще без очкура» й його, малу дитину-сиротину, якийсь «шолудивий пан взяв та й підвернув під себе в кріпацтво». Дем'ян, дійшовши певного віку, почав позивати пана, відпозивав собі волю і сказано йому приписатися в «государственные крестьяне».
Обидва мої діди віком були трохи чи не ровесники.
— Скільки вам, діду, літ? — спитаю було Степана.
— А святий його знає! мабуть, я вже з літ вийшов. Тоді, як хранцуза ми воювали за те, що він, недовірків син, Москву спалив, так я тоді вже настоящим парубком був; а тоді, як князь Репнін козаків скликав на ляхів, я вже вдовів: тоді моя доня — Оленка, нехай вона царствує! — на десятій весні була. От який мій вік, не малий!..
Дід Дем'ян про свої літа каже було: «Як померла цариця Катерина, так я тоді вже в отого «шолудивого панка» за козачка бігав. Наче отсе зараз бачу рейтузи того шолудивого! Наче отсе зараз чую, як він було лементує: «Царице наша! мати наша! на кого ти нас покинула…»!
За моєї пам'яти обидва діди вдовіли. У Степана тільки й свічі й воску було, що одиничка Оленка: взяв він до неї приймака; діждав двох унуків. Під халеру року 1855 і Оленка й її чоловік пішли на той світ, ще й старішого сина з собою взяли. Лишилася у діда єдина внука Настя; він сам її вигодував і зростив. Визирала собі Настя славного парубка під свої мислі й побралася з ним. Жили вони наче ті голуби; та на дітей їм не поталанило, не благословив господь Настю дітьми. Дід з того вельми сумував: «без дітей, каже було, й хата, і
