— А подумай, де-б сатана садив тютюн? у його-ж плантацій нема.
— Мало у його куп'я по болотах.
— На куп'ю тютюн не ростиме.
— У сатани — скрізь ростиме.
— А сам сатана по-твойому є на світі?
— Біс його знає… Вже-ж хтось греблі рве!
— Греблі рве божа сила.
— Ще що вигадай! — божа сила творить, созидає, а не руйнує… Вік прожив, а такого не чув, щоб божа сила греблі рвала….Яка се дитина тобі сказала?
З сього слова й займуться мої діди! Один доводить, що чортів зовсім нема, що чорти — баб'яча вигадка; а другий твердить, що коли-б чортів не було, так би «ордій» не вичитували й «не ізгоняли» бісів. І договоряться діди до того, що обидва сплюнуть, перехрестяться й порозходяться, читаючи: «Да воскреснеть бог»»…
Другим разом Степан було почне:
— Чи помічаєш, Дем'яне, люди наші наче псуватися починають?
— І не думають.
— А то хіба нічого, що дівчата починають горілку вживати?
— Люлька погасла, — промовить Дем'ян, ніби він про дівчат і не чув, і флегматично прочищає протичкою люльку; потім бере з саківок тютюн, тре його між долонями, набиває люльку, бере її в зуби й захожується кресати огню. Искри летять, але губка не займається.
— Відсиріла…
— Дивись — чи не на дощ.
— Вгадав… Колись таки буде й дощ.
Нарешті губка зашкварчала. Дем'ян кладе її в люльку, придавлює нігтем, а Степан знов своє:
— Псуються люди… благочестія меншає… А з чого воно так? Ну, скажи?
— Вже-ж з чого більш, як не з жиру.
