— Гривня та не які гроші, але, бач, сьогодні скинемося на Івана, завтра й Петро того захоче, а за ним піде і Хамченко, і Кравченко, і Отеса й инші… На всіх не настачиш…
— Не доладу твоя річ! Чи бачив ти коли, щоб людина хотіла убожіти? Хто собі ворог!.. А порятувати чоловіка треба в усякій біді… Одначе — час до хати.
Діди порозходяться, а завтра знов зійдуться під загатою; знов змагаються, сердяться, але до сварки ніколи не дійде у них. От вже як круто було повернуло у них за межу на сіножаті, але й тут вони не посварилися.
Межували ото в нашому селі землі. Се давня дуже справа. Люди зазнали з того чимало халепи. Звісно — темнота така, а ланцюжники ті скрізь однакові… часом не без помилки: у кого землі побільшало, у кого поменшало, а инде й зовсім земля «попропадала». Пропало два упруги і в діда Степана.
— Де моя земля ділася? — питає він у ланцюжника.
— За линію вийшла, — каже той.
— А де та линія? покажіть мені, нехай я побачу, яка вона.
— Дивись.
Показали йому на плані, він там нічого не розбере; а вони — хи-хи-хи!
На весні Степан розпитався по селу, у кого з людей ще земля «попропадала», та й — заходився був шукать «линії». Дійшов до самого Чернігова й побачив, що земля за линію не виходила; де була, там і лишилася, тільки ланцюжники поперегонили її в другі руки. Таким чином і Степанове коноплище, і Дем'янів підмет взяли та й «перескочили» до підпанка Трегубенка.
Степан до Трегубенка:
— Верни моє коноплище.
— Я його не сам взяв; мені його «по положенію», а
