Дем'ян спинився, глянув наперед, приставив долоню до чола, щоб сонце очей не сліпило, подивився навкруги, поміркував і каже:
— Справді, чи не помилився я. Скажи мені от-що: чи коліно доходило до отієї розкарякуватої верби? Мабуть не доходило.
— Не згадаю! може й доходило.
— А може й ні…
— Нехай! а проте коліно починалося проти дупленастої верби?
— Наче-б то, що й так!…
— Виходить тоді, що ти вкосився?
— Може й вкосився.
— Не «може», а таки так.
— Нехай! так що?
— Значить гріха приняв!
— Не приймав.
— Хіба чуже косити — не гріх?
— Ну, нехай і гріх, — так що?
— Як-же воно буде з сіном?
— Якось воно буде. Сіном тобі верну…
— Як-же ти вгадаєш, скільки треба сіна?
— Я твого не візьму, а свого не дам. Не то що копиці, а й жмені єдиної чужого добра з на свою душу не візьму! Нехай воно скисне. Треба нам правди дійти.
— Авже-ж треба.
— Треба ждати, доки вода спаде, тоді по сухому слід знайдемо.
— Вона може й на те літо спаде, а у нас з тобою смерть не за плечима, а перед очима… Помремо з гріхом… Так не годиться…
Діди замовкли й задумалися… Знати, що слова: «гріх, правда, смерть» мають у них глибоку й велику вагу…
Заким діди мої мовчки поважно міркували, та міркуючи зітхали й хрестилися, косарі косили.
