Минуло доволі часу, діди все мовчали; нарешті Степан глянув на небо, перехрестився й мовив:
— От-так дожились! зроду-віку чужою порошиною не покористувався, а тут перед смертю — дивись, що випало, — в чуже вкосився… Гріх який і сором! Се так дияволів отой чортяка з ланцюжником підвели мене.
— Ти-ж казав, Степане, що чортів нема, — уколов Дем'ян. — От бач «нема», а він взяв та з болота на тебе й «пугу»!
Степан ніби того не чує й каже:
— Не умисне, а все-ж воно чуже… гріх; не по правді… Помилка, треба-ж її полагодити.
— Звісно, треба.
— А хто винен тому?
— Ланцюжники…
— Ледве чи так! вода засмоктала межу, — вода й винна.
— А воду хто дав?
— Годі тобі «хтокати: хто — да хто? ти кажи — як нам розійтись по правді?
— Верни чуже, та й квит.
— Скільки-ж тобі вернуть?
— Не скажу! не вгадаєш! Часом перебереш — гріх, не добереш — шкода… треба по правді, по сущій, по щирій…
— Нехай буде копиця… Береш?
— Не візьму.
— Хіба мало?.. Бери, визволи мене з гріха.
— Ні. Степане! так не можна: шкода мені тебе, та шкода й себе… Гріха чужого на себе не хочу. Забирай усе, що накосив, та зробім певні прикмети — доки ти косив, щоб на те літо знати було.. От я, біг поможе дожити, і почну косити з того місця, де ти тепер скінчив.
— Ні, і так не рука!… Добре, як доживемо до того літа, а як ні? — як я тоді буду? З чим я стану перед богом за твоє сіно? Ти тільки подумай про се? Прийду я