з гріхом на душі, а мене святий Петро з першого митарства та в пекло на саме дно!
— А ти-ж казав колись, що пекла нема, — знов уколов Дем'ян.
— Ти говори не про пекло, а про сіно… Ну, нехай буде по-твойому, що ми доживемо до того літа, а як ти знаєш, що й на те літо вродить така сама трава? Буде рідша, твоє перейде не по правді… Тут не наша воля…
— Звісно, на все воля божа…
— І з межою як воно? Самі не розберемо, нехай нас люди розведуть. Здаймось на громаду…
Прийшла осінь. Якось в суботу по обідах зібралася громада. Скоро скінчили пораду в справах громадських, зараз виступили Славир з Пухирем.
— Розведіть нас, люди добрі!
— Позиваєтесь? — спитав писарина.
Діди й руками, і ногами: — Крий нас, мати божа! Цур та пек тим позвам! ми по-сусідськи… Правди шукаємо, та своїми головами не знайдено. Громада розумніша за нас: нехай вона покаже нам правду…
В громаді, як звичайно, загули чмелі: одні за Степаном, другі за Дем'яном. Піднявся галас: той тому, а той другому завдає брехні!
— Я сам при тому був, як ланцюжники вели межу, власними очима бачив і заприсягну, що межа була отак, як дід Степан каже, — гукав Іван Гриб.
— Та й я-ж був при тому й мені не повилазило… Мій плуг тоді саме чергував, я й за плугом ішов, і от вам хрест святий, що межа була отак, як дід Дем'ян каже, — гомонів Овсій Москальчук.
— Брехня!
— Забреши ти з собаками.
— Заскигли ти з ними, та ще з скаженими!
— Бодай у тебе в животі скиглило!
Дід Степан швидче шапку на голову та:
