не знати певне — за ким з нас гріх: чи за Дем'яном, чи за мною.
— Так Дем'ян спокутує…
— А як-же він, лежачи в могилі, довідається, чи за ним гріх, чи за мною?
— Бог розбере й розсудить.
— Бог, кажете ви… Гм! у бога иншого діла доволі… Гріхи наші — се його діло; а сором перед людьми хто з мене здійме?.. От в чому уся сила. Перед богом і ви за мене заступитесь, помолитесь, а перед людьми як? Скажуть: на старості літьох на чуже сіно поквапився… Хіба се малий сором!.. Виходить на те, що треба рушати до судді… Чув я, що велено, щоб про всіх людей і суд і закон були однакові… Так і слід. Перед судом, як перед богом — усі люди рівні. І правда про всіх людей однакова мусить бути… Зараз після Великодня подамся до суду: не кари, а правди нам треба.
Тим часом Дем'ян вичуняв. Степан невимовне радів.
На провідному тижні в середу, бачу я з свого саду, що дід Дем'ян лаштується набивати переріз. Майструє він, аж ось іде до його в холодок і Степан. Привіталися.
— Чи чув ти, Дем'яне, які тепер нові суди заведено? — питає Степан.
— Чував… Еге! от-тобі й на!.. і не вгадав: чи розмір мій зневірився, чи рука моя не туди повела, та й покоротив; пропав обруч…
— Ну-бо, Дем'ян! слухай, що я тобі кажу! Переріз твій не втече…
— Та слухаю-ж, кажи…
— Ота межа наша… треба нашу справу довести до краю…
— Час би вже давно.
— Так ти-ж нездужав.
— Та не все-ж я й нездужав… Хе! матері його лихо!.. треба нову клепку…