— От ти знов за клепку! Я тобі — амінь, а ти — «од лукавого»… покинь ти отой переріз та послухай…
— Кажи, говори; я й робитиму і слухатиму.
— Я за ту межу…
— Ну? добре…
— Чи я вкосився?
— Авже-ж викосився.
— А я кажу: ні.
— А я кажу: вкосився…
— Умирати нам треба; смерть в обох на носі, а ми за те сіно до правди не дійшли. Люди кажуть, що у нових судах сама суща, чиста як роса, правда…
— Усяка роса буває…
— Та ну-бо слухай: так от і нам би в суд…
— Позиватися!? — скрикнув Дем'ян і випустив з рук обруча… Тю-тю, Степане! чи ти при собі! Схаменись!
— Не тюкай! а то й я тюкну, та ще й свисну.
— Свищи, не свищи, а не буде жаба в борщі… так і твої суди… Знайшов, де правди шукати! бач!.. в суді…
— Треба, Дем'яне, спробувать!
— Що-ж! лизни язиком залізо на морозі…
— Ні, я не жартома… Ось ходім до судді, — нехай він розбере: за ким з нас правда?
— Тривай же! я помолодшаю, так тоді.
— Ти упируєш?…
— І не думаю, а кажу: повремени.
— Нема часу временити… Прийде робоча пора, тоді не до того…
— Все-ж і я свого кадовба не кину.
— Коли так, дак я й без тебе піду.
— Так би й давніше; аби не заблудив…
— І піду.
— Йди та не барись; а вернувшись і мені скажеш, яку там правду побачиш…
Степан пішов. До судді було верстов з тридцять;
