проходив він три дні. Дем'ян аж занудився, ждучи його; дуже кортіло йому знати, що скаже суддя.
— А що, — казав він, отцю Корнію, — як скаже суддя, що Степан не вкосився — що тоді?
— Нічого.
— Де-ж вам нічого! Значить тоді, що я Степана оклепав?
— Неумисне, помилився — біг простить…
— Такій старий та й помилився… Ба! чи то-ж не сором перед людьми…
Нарешті присмерком четвертого дня вертається Степан. Дем'ян, як угледів його, так прожогом до його:
— Добрий вечір!
— Добрий вечір!
Поцілувалися й сіли під брамою.
— Втомився?
— Не без того таки…
— І був?
— Був! — зітхнувши відповів Степан.
— І бачив?
— Отак, як тебе.
— Говорив?
— Все до-чиста розповів…
— А він?…
— Він?…
— Еге…
— Бодай-би я був на той час оглух.
— Хіба він що? Говори…
Степан мовчить, а Дем'ян спостерегає його, хоче з очей його вивідати, що сказав суддя, а потім перегодом і каже:
— Ну, так що суддя?.. Погано?
Степан махнув рукою й відповів:
— Лучче й не питай.
— Та я й так знаю… хочеш, скажу?
— А ну-ж, ну! вгадай!
