тоді ще одрізаної духовно від України, такі вірші Кониського, як «Не призивайте всує бога», «Не вірю клятві я раба», «Спокою рабського не хочу я» і т. и., справді були нечувані і змістом своїм, і навіть формою.
Як поет Кониський свого часу взагалі подобався читачеві легким, чистим, хоч і примітивним віршем та ясною, прозорою думкою. Не мав він того високого натхнення, що появляє твори світової ваги, йшов він слідом здебільшого за Шевченковою музою; але як документи свого часу, поезії Кониського, можна сказати, напевне одбивають думки не самого автора, отже служать за літературні документи епохи, за безпосереднє відбиття тих настроїв, що ними жили тоді передові люди на Україні. Його поетичне credo висловлено в оцих рядках:
В дари принесу я коханому краю
Не злото, не гроші — пісню голосну, —
Ту пісню старую про волю новую,
Про рівність, братерство („Думка“).
І довелося Кониському, співаючи «ту пісню старую», спинятися здебільшого на темних сторонах нашого життя: надмірна праця українського хлібороба на «чужому, не-своєму полі», пориви до волі, тюрма, заслання на чужину далеку, розбиті надії, скалічене життя тих небагатьох одиниць, що знаходили в собі силу йти проти води, і сите існування тих «фарисеїв наших днів», що
Їх бог — брехня, їм гроші бог,
Їх бог — їх раб багатий („Не вірю клятві я раба“).
На ці теми у його є написаний цілий цикл поезій, що зветься «З скорбних пісень», і тут автор здіймається иноді до справжнього поетичного натхнення, до загального образу повсюдної темноти під тиском соціяльно-політичного поневолення в країні рабів.
|
Дивлюсь, дивлюсь — на сході тьма, |
