вують на задній план, а натомісць ставлять проблеми громадських стосунків. Автор пробує в них висвітлити політичну сторону тогочасного життя, вияснити умови, що заважали народові йти до кращої будучини, подати низку позитивних і негативних постатів, ніби схоплених під самий момент їхньої діяльиости. Подекуди, — наприклад, у згадуваному вже не раз романі «Юрій Горовенко», — Кониському справді щастило занотовувати типові риси часу, але це тільки виняток. В цих спробах соціяльного роману, у нас тоді ще нових і незвичних, все-ж занадто маємо публіцистики. Кониському не вистарчило хисту, щоб поєднати певну тенденційність з художніми засобами, і ці його твори промовляють не так образами, як авторськими ремарками та нескінченими розмовами дієвих людей. Вони занадто мляві, їм бракує руху, життя, яскравих фарб, динамики. Спосіб оттінювати позитивних осіб протилежними негативними, взагалі дуже примітивний, у Кониського ще погіршується тим, що і чеснот і злочинів наділяє він своїм героям по-над усяку міру. В результаті розмови й змагання цих манекенів з етикетами жадного не справляють вражіння, і таких, напр., «Грішників» важко було дочитати до кінця навіть тоді, коли цей роман мав ніби-то актуальне значіння. Майстрові окремих малюнків, доброму оповідачеві — Кониському рішуче не повелося з ширшими полотнами, і вони мають хіба тільки ілюстративну вагу, як свідки того, що за того, чи иншого моменту цікавило свідому українську громаду.
Треба ще в історії нашого літературного розвитку поставити Кониському в безперечну заслугу — його мову. Як знавець української мови з усією різноманітністю й багатством народньої лексики та синтакси, як письменник з смаком що-до мови і вмінням орудувати народнім матеріялом, Кониський стоїть недосяжно високо: це ціла скарбниця мови, натуральної, живої й
