— Господи! як я упрів; сорочка — наче хлющ, хоч викрути… коли-б за роботою, то-б і не жаль, а то лежачи. От спека! Воно то й добре, сіно люди впорають за години; та не шкодило-б, коли-б і дощик скропив землю.
Гречаний неправду мовив, кажучи, що він облився потом не від роботи: правда, руки його нічого не робили, зате в голові у його йшла невсипуща робота; думка про «Козарський ланок» куйовдилася там і не давала Гречаному спокою. Давно та думка туди залізла, давно звила собі кубло в мозку Гречаного й давно йому мулить, а сьогодні, мов умисне, в'їлася, присікалася і дратує о. Кузьму так, що нема у його сили відкараскатися від неї, просто наче її гвіздком хто туди забив, і мулить вона, так мулить, що аж у піт чоловіка кидає… Мулить так, що Гречаний не втерпів, щоб голосно не промовити:
— Та чи вже-ж таки той ланок не буде моїм! невже він втече з моїх рук? Ні! Я не я буду, коли не придбаю його… тоді я не Кузьма, не Гречаний, а просто гнила устілка з жидівської пантофлі, от що!
З сим словом Гречаний аж підскочив, наче його хто шилом в жижку вколов; він сів верхи на рубель, спустився з засторонку на тік, обтрусив з себе сіно, крякнув і пішов до господи.
— А хто тут є? — спитав Кузьма, прочиняючи двери в пекарню: — Горпино?.. нема; Лукино Максимівно! жінко! — нема… ні духу; а може хропуть. — Він зазирнув на піч, хоча й тямив, що в таку спеку ніхто не полізе спочивати на топлену піч. «Ні, і тут нікого… де-ж вони? хіба чи не на городі, або чи не в садку біля вишень замісць шпаків працюють… Ох! народ, народ!»
Отець Гречаний завернув в кімнату, зняв з кілочка рушник і пішов до колодязя. Тут трохи постояв, ніби чекав, щоб хто прийшов. Ніхто не йшов. Тоді він подивився навкруги й гукнув:
— Діду!
