Дивиться Гречаний на ланок та на ячмінь на ланку й гадає собі:
— Добрий ячмінь, та шкода, що в такого ледачого господаря! Будь инший господар — давно-б вижав, а Олешко не доведе його до пуття; перенівечить лодар, лінтюга… І нащо йому оцей ланок?! Скільки разів я торгував у його… затявся: «Не продам! батьківщина свята!»… А треба, треба якось умогоричити, а то аж дивитися мені нудно, що він перерізує надвоє мій лан.
— Добрий вечір вам!
Гречаний аж здригнув, почувши сі слова: він був певний, що він тут на-самоті і так задивився на «Козарський ланок», що й не примітив, коли підійшов до його горбанівський шинкар, жид Мошко, високий, сухорлявий чоловік з рідкою, рудою, ніби трохи попелястою, борідкою.
— Цур тобі, аж злякав мене! — мовив Гречаний. — Чого ти тут?
— Я чого? — спитався, наче-б то не дочув, Мошко.
— Еге.
— Гм! Чого-ж більш, як не за ділом… гостей жду…
— Яких се? Чи не з Бердичева цадика?
— Гм! — всміхнувся Мошко, — може й цадика, та не нашого і не з Бердичева, а з Дрімайлівки. Сьогодні приїде до нас новий вчитель.
— Як се ти знаєш? Сорока на хвості принесла, чи що?
— Мошко усе знає, Мошко мусить усе знати, — гордовито мовив корчмар: — не буде Мошко усього знати — з голоду опухне… Він учора з Дрімайлівки рушив, от-от небавом приїде…
— Шинкарі справді усе відають, — мовив Гречаний з глумом, — ну, вже народ з вас!… Де й не сієш — ви й там родитесь!… Не жнете, не косите, готове носите… Народ!... І яке тобі діло до вчителя? Що, ти знаєшся з ним?
