ди двері і спитався в того хлопця, що послав Мошко провести вчителя до школи:
— Хто тут жив?
— Ніхто не жив, — відповів хлопець, — сюди диякон пускав Мошка держати гусей та телят…
— Як-же се так?
— Мошко перепродує дробиною й телятами: накупить по селу курей, гусей, качок і возить спродувати до міста. Дома в його нема такого зручного захисту, так він і впросився у диякона, диякон і пустив його. Чому не пустити, хоч-би й на мене: все одно хата пустує, а Мошко за те давав йому щось горілки.
Настя нехотя згадала свою чепурненьку, як віночок, кватиру в Дрімайлівці і зітхнула; на очах у неї блиснула сльозина. Ілля понуро вийшов на двір.
— Гаразд, що ще хоч на дворі тепло: якось перебудемо, доки причепурять. Треба тільки прохати, щоб не гаялись, швидче… До старшини треба, — мовив Ілля.
— Вони тепер саме у волості, — озвався хлопець. — Коли що — я проведу вас туди, волость недалечко.
— Спасибі, хлопче! Я й сам потраплю, на тобі на бублики та йди до господи. — Коломієць дав хлопцеві мідного п'ятака, а сам пішов до волости.
Як тільки Ілля ввійшов у волость, на зустріч йому встав із-за столу пузатий, голомозий чоловік, обсмикав поли своєї жупанини й пильнував перенятися видом якоїсь значної урядової особи. То був волосний старшина, Тимофій Передерій. Ілля повів йому, хто він такий.
— Чув, чув, що ви приїхали, — мовив на те Передерій… — От воно й добре, що приїхали, ми сподівалися вас… Просимо сідати.
Ілля сів і мовив:
— Школа трохи теє, не так як слід… треба де-що полагодити…
