— Авже-ж повременіть, — озвався луною за писарем старшина: — повременіть, а за нами діло не стане.
— Та коли-б ви на день, чи на два хоч одну бабу приставили, то-б вона причепурила поки що, я-б і заплатив їй. Сам бачу, що час робочий, так же-ж і в школі таке… коли-б ви сами зайшли та глянули, шо там діється…
— Отсе таки, нехай бог милує, щоб у школі гірш, ніж у хліві! Як се можна!… І що-ж там такого діється? Хата, як хата; звісно не по-панськи, та небіжчик же диякон кілька літ правив школою, а не нарікав, — мовив Передерій, гордовито міряючи поглядом Іллю.
— Диякон там не жив, то йому і байдуже було: він туди пускав Моткову дробину… — змагався Ілля. — Тим то й тепер так смердить, що й носа поткнути не можна.
— Коли дробина була, то вже-ж без того не можна… Ви двері та вікна порозчиняйте, то воно вітром і перейде, — радив Передерій. — І ніс згодя привикне, то так з першого разу воно вдарило, особливо хто не привик, а ми люди призвичаєні, то нам і байдуже!
— Коли-б ви зайшли подивилися…
— Коли там мені заходити, у мене нема зайвого часу, та й чого я там не бачив? Нехай, як доведеться чого бути на тім кутку, то може й зайду, як не забуду, а тепер не до того. Вибачте… Он на завтра знов сподіваємось начальства, треба, щоб отут усе було до ладу, а школа ваша ніде не дінеться. На все свій час…
Ілля запевнився, що нема про що більш бити язиком і пішов.
Тоді Передерій мовив до писаря:
— Воно й справді, Єлисей Савич, наче трохи не до ладу наша школа; треба-б трохи причепурити. Як ваша думка про се?
— Треба, я не проти, та на все свій час. Люди аж рвуться з шкури на полі, а йому заманулося в сю
