та «кулаки»-жмикрути, люди стають нещирими, не сердечними і менш прихильними до чужого безталання, до чужої біди. Мені здається, буцім-би то разом з жмикрутством, почало ширитися по наших селах «філософське» правило: «кожен сам для себе»; або — «не постерігся, не зумів обминути лиха, сам вскочив у пригоду, сам і вилазь із неї, а моя хата з краю». Та годі про це…
Так ото за ту школу і зчепився Олешко з Сластьоном. Наум аж охрип, доводячи, що підрядом не слід лагодити школу. А Передерій аж пінився, перебиваючи Наума й не даючи йому говорити.
— Та годі вам гиркатися, ось прикуси ти, Науме, свого язика, а ви, люди добрі, не вважайте на його, та послухайте моєї поради, — мовив нарешті дід Охрім: — нехай старшина з писарем та чоловіка два тямущих обдивляться ту гаспидську школу, зведуть рахубу, що вона коштуватиме, та й скажуть Сластьонові полагодити.
— І моя така сама думка! — промовив старшина. — Як ви, громадо?
— Авже-ж так, так! Дід Охрім добре радить, нехай по його, годі нам язики клепати, — загуділи громадяни.
— Ні, так не можна! — гукнув з усієї сили якийсь босий чоловік в латаній свитині.
— Ти чого тут ореш! — гримнув на нього Передерій: — це тобі не в шинку і глухих між нами нема… Ще й воно лізе з своїми латками… Чого ти?
— Того, чого й ви, — огризнулася латана свитина.
— Цить, кажу! Латаний! — гримнув Передерій.
— Латане, та не хапане, а зароблене, замозольоване, — вставив своє слово Олешко.
— Що ти кажеш, Олешку?
— Те, що чуєте.
— Ану, ще раз скажи!
