— І скажу, коли треба буде…
— Це ти до мене «хапане» рівняєш?… що я хапав?
— А хіба я знаю… я собі до людей, а не до вас… а то виходить таке, наче ви за Сластьона, як за себе…
— Мовчи! бодай тобі заціпило…
— А хто мені закаже?!
— Я! — гримнув Передерій, тупочучи ногами.
— Овва!
— Не оввакай, а цить, не-то я тобі засупоню пащу.
— Овва! Отсе який страшний, наче попова квочка на припоні!
Дехто з громадян так і покотився з реготу, а Передерій так і занявся, немов хто на нього приском сипнув.
— Так се ти мене, сякий-такий сину, до попової квочки прирівняв! — гукнув старшина на Олешка, сікаючись до нього з кулаками.
— Гетьте! — мовив Наум, подаючись назад. — Чого лізете? Запінився, наче шум на буряках, аж трясеться.
— Бодай під тобою земля стряслася, Ареде! Та я тебе, знаєш як! — похвалявся старшина: — ти бунтуєш, ти проти начальства!! Я з тебе викурю той собачий дух!! Я тебе широким шляхом запроторю геть за Москву…
— Короткі руки! — спокійно відповів Олешко: — ви-б то й радніші, та бачте, коли-б на кропиву не мороз, то вона-б і зимою людей пекла.
— Це правда, — загомонів хтось збоку, — коли-б жабі хвоста, вона-б усю траву витолочила.
Знов почувся регіт; старшина ще більш лютував і гукнув з усієї сили:
— Цить, голото!!
— Плюньте на них, та нумо кінчати діло, — радив Охрім.
