— Спасибі.
— Самі колете?
— Як бачите, Науме.
— Бачу, що окоренок неслухняний, — всміхнувшись, мовив Олешко; — та таки й руки не по окоренку; звісно, хто до чого призвичаївся. Не на цьому зросли… Тяжко?
— Байдуже, не первина… Сторож мій занедужав, треба самому.
— Хоч і не первина, а сокира у вас не туди дивиться; та ще й сухе дерево, наче кістка… тут якби шлягою, так-же шляга не по ваших руках…
— Чому?
— Тому, чому ваше перо для моїх рук важче, ніж шляга… А кете лишень мені сокиру, може в моїх вона стане слухнянішою й окоренок пом'якшає.
Олешко зняв шапку і свитку, затесав кілька клинів і взявся колоти окоренки. Обух відскакував, а Олешко тільки: ге! ге! ге!
— От завзяте, прямо — кістка! Коли вже мене не слуха, то де вже вам…
Нарешті Олешко переміг; окоренок почав тріщати й розколовся.
— А що, на чиє вийшло! — весело мовив Олешко: — сказано, то чоловік, а то дерево! Чоловік усе переможе, аби умів, аби тямив, якого де пристрою треба.
У воротях показався отець Кузьма. Ілля пішов на зустріч йому. Повітавши Іллю, отець Кузьма спитався в Наума:
— На поденщину став, Науме?
Олешко ніби й не помітив, з якою думкою спитався у його отець Кузьма, і відповів:
— Вгадали, пан-отче!
Коломієць пішов з попом до хати, а Олешко доколював дрова.
— Нащо ви берете поденшиків? — мовив Гречаний