Сторінка:Кониський.Вибрані твори 1.pdf/74

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Спасибі.

— Самі колете?

— Як бачите, Науме.

— Бачу, що окоренок неслухняний, — всміхнувшись, мовив Олешко; — та таки й руки не по окоренку; звісно, хто до чого призвичаївся. Не на цьому зросли… Тяжко?

— Байдуже, не первина… Сторож мій занедужав, треба самому.

— Хоч і не первина, а сокира у вас не туди дивиться; та ще й сухе дерево, наче кістка… тут якби шлягою, так-же шляга не по ваших руках…

— Чому?

— Тому, чому ваше перо для моїх рук важче, ніж шляга… А кете лишень мені сокиру, може в моїх вона стане слухнянішою й окоренок пом'якшає.

Олешко зняв шапку і свитку, затесав кілька клинів і взявся колоти окоренки. Обух відскакував, а Олешко тільки: ге! ге! ге!

— От завзяте, прямо — кістка! Коли вже мене не слуха, то де вже вам…

Нарешті Олешко переміг; окоренок почав тріщати й розколовся.

— А що, на чиє вийшло! — весело мовив Олешко: — сказано, то чоловік, а то дерево! Чоловік усе переможе, аби умів, аби тямив, якого де пристрою треба.

У воротях показався отець Кузьма. Ілля пішов на зустріч йому. Повітавши Іллю, отець Кузьма спитався в Наума:

— На поденщину став, Науме?

Олешко ніби й не помітив, з якою думкою спитався у його отець Кузьма, і відповів:

— Вгадали, пан-отче!

Коломієць пішов з попом до хати, а Олешко доколював дрова.

— Нащо ви берете поденшиків? — мовив Гречаний