до Іллі, вдаючи, ніби-то й справді він поняв віри, що Олешко рубає дрова за гроші: — волость повинна вам постачати колоті дрова; ви їм нічого не даруйте, а то вони й на шию сядуть… Та й сторож у вас є.
— Сторож нездужає.
— Нехай з волости пришлють кого, доки видужає.
— Шкода людей відривати, — відповів Ілля: — час робочий, у кожного ще роботи по шию; в кого на полі, в кого на дворі.
— Вже-ж і вам з яких достатків наймати поденщиків!
— Я не наймаю; то сам рубав, а се Наум, спасибі йому, поміг. Йде повз двір, бачить, що я нічого не вдію з окоренками, він і взявся поколоти.
— Се що инше; а я думав, він за гроші. Наум, чоловік роботящий; одначе я не раяв-би вам… теє… ви дальш від його.
Ілля зумився; він не знав Кузьминої вдачі, нічого не відав про ланок.
— Хіба Наум що? — спитався він.
— Лукавий чоловік…
— Хто-б його отсе гадав! А мені він здавався таким щирим…
— Лукавий! На ввесь світ чи є хто такий лукавий, як він; та се ще-б байдуже; а то гірше лихо: баламут з його неприкаянний; задира великий і не доведи господи, який невживчивий! — Отець Кузьма обома руками погладив бороду.
— А я сього й не помітив, — відповів Ілля.
— Коли-ж вам було й помітити; поживете довше, побачите більше.
Настя подала чаю.
— А моя попадя й досі ніяк не збереться до вас, — мовив Гречаний до Насті; — ви вже, будьте ласкаві, вибачайте їй, не ремствуйте.
— Помиримося, — відповіла Настя.
